1775 рік. За наказом російської імператриці Катерини ІІ було зруйновано славну Запорозьку Січ – символ козацької волі й незламності українського духу. Позбавлені рідного дому та землі, частина запорожців змушена шукати прихистку за Дунаєм – на землях Османської імперії. Минуло десять років… Проте вигнанці не забули ані батьківських могил, ані рідних степів, ані солов’їних пісень над Дніпром. Їхні серця палають надією на повернення, а козацька відвага й гордість не згасають навіть на чужині.

ПРОЛОГ

Гуркіт бою стрясає землю. Царське військо безжально нищить і руйнує Запорозьку Січ. Гримлять гармати, здіймається полум’я, розлітаються на тріски козацькі курені, сиплються іскри, немов зорі з пекельного неба… Серед диму й попелу чутно тужливий, величавий спів. Карась разом із побратимами піднімає «Думу про руйнування Запорозької Січі» – гіркий плач за втраченим домом і свободою, але водночас і клятву: козацький дух не згине.

ПЕРША ДІЯ

Над Дунаєм світає. У поселенні запорожців, що знайшли прихисток на турецьких землях, лунає завзята козацька пісня. На ґанок виходить Оксана – молода вродлива прийомна дочка Карася. Вона вдивляється у далечінь, слухає шепіт води й вітру; усі її думки – про рідний край і коханого Андрія. До неї приєднуються подруги, і, співаючи, дівчата вирушають у поле на жнива. Удома залишається Одарка – щира, рішуча й мудра дружина Карася. Вона проводжає дівчат і йде по воду. Її непокоїть, що милий десь забарився. Тим часом Карась повертається додому в доброму настрої. Він сповіщає: Андрієві вдалося організувати зустріч усіх представників козацьких осередків, що вціліли після знищення Січі. Домовились про об’єднання й підготовку повернення до України. Залишається лише побачитися із Султаном і попросити дозволу на від’їзд.

Повертається Одарка й безмежно радіє, що коханий чоловік живий і здоровий. Давно закохане один в одного подружжя насолоджується рідкісною миттю щастя, коли можна побути вдвох. Про нічну зустріч козаків та ухвалене рішення повернутися до України знають лише декілька людей. Тож на допитливе запитання Одарки про довгу відсутність Карась вигадує небилицю про «небогу», у якої він начебто заночував. Дружина сміється: вона прекрасно знає, що чоловік каже неправду. Її любляче серце відчуває, що підстав для недовіри немає. Однак, аби «чули люди», вона влаштовує веселу сцену ревнощів. Карась сміється з коханої та обіцяє пригадати їй ці докори.

Зненацька біля хати з’являється сам Султан. Османський правитель бачить у козацькій громаді силу, яку можна використати у власних інтересах. За підказкою Селіха-Аги Карась розуміє, що перед ним сам падишах, але, оскільки Султан не оголошує своє ім’я, кмітливий Карась удає, що не знає, з ким говорить. У веселій оповідці він згадує про Султана, якого «і бачив, і не бачив» у битві. Султан з гумором пригадує своє бойове хрещення й, почувши бажання Карася особисто з ним зустрітись, запрошує його до палацу.

Поки Карась іде до хати, Султан наказує слузі провести козака до палацу. Повернувшись, Карась бачить Селіха-Агу, який удає себе за «приятеля Султана». Між ними розігрується комічна сцена, що завершується переодяганням Карася в турецький одяг. У супроводі граційних східних танцівниць він вирушає до султанських хоромів.

Над Дунаєм вечоріє. Козаки й козачки збираються на подвір’ї Карася на вечорниці. Лунають пісні про минуле, любов, щастя й рідний край.

Під зоряним небом Оксана мріє про зустріч із Андрієм та співає ніжну арію «Ангел ночі» – молитву й сповідь серця, що кохає. З’являється Андрій. Закохані вирішують утекти разом до України. Однак на їхньому – шляху турецькі патрулі…

ДРУГА ДІЯ

У хаті Карася панує святковий гомін. Одарка з подругами збирається на свято. Дівчата співають улюблену пісню, згадують молодість і перше кохання.

З’являється Карась у турецькому вбранні й дотепно розповідає друзям про свою розмову із Султаном. Тепер лишається чекати на його рішення.

Жартівник Карась цілком серйозно заявляє Одарці, що переходить на службу до Султана. Веселий дует «На туркенях оженюся» – зразок справжнього українського гумору – розкриває характер подружжя. Постійні зміни настрою героїв у пісні й дотепні репліки досягають кульмінації, коли на сцені з’являється «гарем», що остаточно виводить Одарку з себе…

Приходить посланець Султана з довгоочікуваною звісткою: козакам дозволено повернутися додому! Радість охоплює всіх. Тут і сльози щастя Оксани, яку разом із Андрієм турецька варта щойно спіймала й повернула назад, і Карась з Одаркою, що мріють про безмежні українські степи й тихий Дніпро, і козацька молодь, перед якою відкривається вільне життя на рідній землі. Карась добре знає: попереду не лише радість повернення, а й боротьба за свободу – за право жити й бути господарем на своїй Батьківщині.

Фінал опери сповнений піднесення і натхнення. Пронизує небо молитва Андрія «Владико Неба і Землі» – символ незламної віри й любові до рідного краю, непохитної надії на щасливе майбутнє України.