Опера "Наталка Полтавка"

Дія перша

На мальовничих берегах Ворскли, серед біленьких хат, розкинулося затишне полтавське село. Тут живе Наталка – вродлива й чесна дівчина, відома своєю працьовитістю та добрим серцем. Але, попри вроду й щирість, її серце сповнене смутком: уже чотири роки, як її коханий, сирота Петро, покинув рідну домівку в пошуках заробітку, щоб повернутися й одружитися з Наталкою. Доля розлучила їх, але дівчина не втрачає надії. Її думки линуть у минуле, до щасливих днів, коли вони були разом.

Несподівано спокій Наталки порушує заможний, але вже немолодий возний Тетерваковський. Він давно запалився почуттями до дівчини й нарешті наважується їй освідчитися. Вишукані, солодкі промови возного, пересипані штучними компліментами й канцеляризмами, обіцяють багатство й безтурботне життя. Однак Наталка не піддається його облесливим речам. Вона рішуче, хоча й чемно, відмовляє, бо серце її належить іншому.

Возний, не бажаючи поступатися, звертається за допомогою до виборного Макогоненка – хитрого й спритного чоловіка. Той розповідає, що Наталка відмовляє всім нареченим, бо кохає Петра – сироту, якого її батьки колись прихистили у своєму домі. Але після смерті батька Наталки їхня родина збідніла, а мати з донькою залишилися самі у світі.

Макогоненко, розуміючи, що мати Наталки, вдова Терпилиха, боїться злиднів, переконує її в тому, що шлюб із багатим чоловіком – єдиний порятунок для доньки. Слова виборного тривожать чутливе материнське серце, і вона стає на бік возного. Наталка в розпачі: вона не любить цього чоловіка, але не хоче засмучувати матір. Врешті-решт, заради спокою матері, Наталка погоджується на цей нерівний шлюб, хоча в глибині душі ще тліє надія на повернення Петра.

Дія друга

Тим часом у селі з’являється Петро. Минув довгий час заробітчанської мандрівки, після якої він повертається, щоб одружитися з коханою. Дорогою він зустрічає Миколу – простого, добросердечного хлопця, який повідомляє йому тривожну новину: Наталка виходить заміж за возного. Ця звістка боляче вражає Петра, але він відмовляється вірити, що кохана могла його зрадити.

Тим часом у хаті Терпилихи вже зібралися старости для традиційного обряду сватання. Виборний та возний радісно очікують на рушники, Терпелиха зітхає з полегшенням, а сама Наталка стоїть сумна й спустошена.

Микола вирішує допомогти Петрові зустрітися з Наталкою. Коли вони нарешті побачились, дівчина, сповнена любові до нього, більше не може стримувати своїх почуттів. Наталка зізнається Петрові, що кохає лише його, але змирилася зі своєю долею, аби догодити матері.

У розпачі Петро каже, що «любить Наталку більше, ніж себе», але не хоче, щоб її з матір’ю спіткало лихо. Він віддає їй усі зароблені гроші, аби Наталка могла вийти заміж за возного без докорів у бідності.

Цей шляхетний вчинок вражає всіх присутніх і розчулює Терпилиху. Вона нарешті усвідомлює, що справжнє щастя її доньки – не в багатстві, а в любові.

Возний, хоч і не радий втрачати наречену, чинить благородно: він відмовляється від свого наміру одружитися та щиро бажає Наталці й Петрові щастя.

Село радіє, лунають пісні. Нарешті Наталка з Петром можуть бути разом. Їхнє щире кохання долає всі перепони, нагадуючи, що справжні почуття сильніші за будь-які матеріальні блага.